Поради для батьків особливих дітей: як подолати страхи, де брати сили та як допомогти дитині з особливими потребами.
Останнім часом дітей з особливими потребами стає все більше. Це тенденція, яка вже існує, і від неї нікуди не подітися. І, на жаль, вона поки що буде тільки зростати. Причин для цього багато, але зараз не про причини. Ми з чоловіком — засновники двох приватних садочків уже 15 років. До речі, найперші приватні садки в місті Бровари та селі Нові Петрівці що відкрились - це наші садки. Так ось, якщо раніше таких діток було 1–2 на садочок, то зараз — 3 і більше на групу. І це при тому, що ми беремо не всіх, бо не маємо такої можливості. Більшості таких діток потрібно виділяти окремого дорослого на допомогу вихователю, а ми поки що не можемо собі цього дозволити. Дуже сумно, що це відбувається. Але це вже відбувається, і потрібно бути максимально чесними в цих питаннях. Для певних родин це вже реалії їхнього життя, і їм потрібна максимальна адаптація до цих обставин. Але рух уперед і шлях до покращення стану дитини починається, перш за все, з прийняття факту, що дитина має індивідуальні потреби і потребує більше уваги, ніж очікувалося. На жаль, багато батьків не хочуть помічати і визнавати, що їхня дитина потребує більшої уваги та корекції розвитку із залученням додаткових спеціалістів. А спеціалісти ці мають бути різноплановими: психологи, лікувальні педагоги, логопеди-дефектологи, тілесні терапевти, іноді нейропсихологи та інші фахівці.
Щоб визнати, що є проблема, у яку потрібно вкладатися, треба мати сміливість. Заважати цьому можуть різні фактори. Ось деякі з них: - страх - страх, що батьків звинуватять - соціальний тиск і страх осуду з боку оточення - сором - відчуття провини - боляче це визнавати - страх діагнозу, страх «поставити ярлик» дитині - тиск родичів (коли бабусі, дідусі чи інші члени родини заперечують проблему) - порівняння з іншими дітьми («у когось ще гірше» або «он теж пізно заговорив і все нормально») - надія, що «переросте» саме по собі - внутрішній шок або заперечення, протест і супротив (психологічна стадія неприйняття) - перебування в ілюзії - емоційне виснаження батьків - відкладання на потім («зараз не час, потім розберемося») - дитяча позиція - гординя - недовіра до спеціалістів і вихователів (думка, що хтось хоче заробити на дитині гроші) - уникання правди - необізнаність - «сліпа пляма» Страх, що з дитиною щось не так і назад дороги немає. Що нічого не можна виправити, і це тягар, включеність, прив'язаність і відповідальність на все життя. Страх, що щось не так із батьками, тому у них «така-не така» дитина. Страх, що соціум звинуватить батьків, що вони робили щось не так. Далі, відповідно, виникає відчуття провини і входження в позицію жертви. Сором. Чи навпаки, агресивне ставлення до тих, хто вказує на проблему. Біль від думки, що батьки тепер не належатимуть тільки собі все життя. Дуже часто батьки тримаються за надію, що дитина «переросте» і все налагодиться саме по собі. Багато хто заспокоює себе прикладами: «він теж пізно почав говорити — і все нормально», «у знайомих було так само». Частково це природний захисний механізм психіки. Але іноді саме така надія забирає найцінніше — час. Ще один фактор — страх діагнозу або страх «поставити ярлик» дитині. Батькам здається, що якщо проблему назвати, вона стане більш реальною і ніби закріпиться за дитиною назавжди. Великий вплив може мати і тиск родини. Буває, що бабусі, дідусі або інші близькі люди заперечують проблему: «Не вигадуйте», «Усі діти різні», «Переросте». І батькам стає ще складніше прийняти рішення щось змінювати, бо вони ніби залишаються між двох вогнів. Також батьки можуть бути просто емоційно виснажені. Коли в житті багато навантаження, турбот, роботи, побутових питань — психіка іноді просто відкладає складні теми «на потім». З'являється думка: «Зараз не час, потім розберемося». Перебування в ілюзії, бо так простіше. Дитяча позиція — ніби нічого не відбувається, або відбувається, але не зі мною. Коли немає визнання, то ніби й проблеми немає, і можна нічого не вирішувати. Відповідно — неможливість приймати правильні рішення і нести відповідальність за своє життя та родину. Чи впорається родина з цим? Чи будуть сили, час, можливості? Чи є фінансова можливість вкладатися в досить ексклюзивних і недешевих спеціалістів? Визнання проблеми тягне за собою спроби її вирішувати, а тут може бути багато випробувань. Після цього батьки іноді несвідомо входять у супротив і протест. Гординя в цих історіях звучить так: «У моїй родині, зі мною, з моєю дитиною такого бути не може». Причин, чому «з ким завгодно, тільки не зі мною», теж безліч. «Я ж така (такий) молодець, веду правильний спосіб життя». Або: «Я розумний(а), маю вищу освіту, а тут хтось каже, що з моєю дитиною щось не так». Або: «Я під час вагітності робила все правильно, народжувала з провідними лікарями — цього не може бути». Наступний фактор — думки, що хтось хоче вас обманути, щоб просто заробити грошей. Так, і таке іноді може бути, бо людський фактор ніхто не відміняв. Іноді через відсутність досвіду немає розуміння, що щось не так. А ще є «сліпа пляма», коли у батьків ніби закриті очі на бачення і усвідомлення очевидних речей. Скільки в мене було випадків, коли я підсвічувала щось очевидне, а батьки цього не помічали. А потім, коли приходило усвідомлення, вони дивувалися, як могли не бачити цього раніше.
Перше — це визнання. Без визнання нічого не буде рухатися з місця. Але визнання — це перший вагомий крок на шляху до зцілення родини. На енергетичному рівні, взагалі, вважається, що визнання, це вже частина роботи. Не визнаючи проблему, батьки залишаються в ілюзії і витрачають час. А час тут дуже важливий: чим раніше почати включатися у вирішення питання, тим краще для всіх — і для дитини, і для батьків. За ці роки було багато батьків, які розуміли, що є питання, приймали цей факт, починали займатися станом і розвитком дитини — і був дуже хороший прогрес і результат. Була хороша співпраця із садочком, взаєморозуміння. Але було й багато родин, які так і не захотіли нас почути. Ніяких зрушень не відбулося, а дитині вже йти до школи — і час втрачено. І це ж самообман. Ми ж усе одно бачимо, що є проблема. Вони обманюють не нас — вони обманюють себе. Якщо є сумніви щодо того, що вам кажуть правду, тоді варто консультуватися в різних місцях, бажано у незацікавлених спеціалістів. І розвивати вміння чути — чути правду і розбиратися в людях. Страх нічого не вирішує — він тільки блокує. Переналаштування на інший спосіб сприйняття світу і реальності допомагає на цьому шляху. Так, назад дороги дійсно немає. Але є вперед. Можна поставитися до того, що відбувається, як до досвіду, через який потрібно пройти, а не як до вироку. Нам дається все по силах. Якщо піти шляхом Его, можна сказати собі: «Хто, як не я, може допомогти цій дитині, яка прийшла до нас і обрала нас своїми батьками?» Як в анекдоті: — Ну що, психотерапевт вилікував тебе від енурезу? — Ні. Але тепер я цим пишаюсь. Відчуття провини — непродуктивне. Маємо те, що маємо. Питання лише в тому, як вирішувати ситуацію і як допомогти дитині та собі. Позиція жертви теж нічого не вирішує. Працювати потрібно не тільки з дитиною, але й із собою — і, перш за все, із собою. Це робота зі спеціалістами спочатку для батьків. Тобто починаємо з себе. І паралельно, щоб не втрачати такий цінний час, починаємо терапію з дитиною. Працювати зі своїм світосприйняттям, зі сприйняттям себе і того, що відбувається, з можливими першопричинами, із самоцінністю, зі співзалежністю, зі способом мислення, з причинами можливих вторинних вигод. Першопричин, чому такі питання виникають у родині, може бути мільйон. І навіть якщо батьки вважають, що їх немає, завжди можна почати вирішувати ситуацію з позиції: «Хто, як не я». А потім уже по ходу розбиратися. З часом приходять усвідомлення, і позиція Его заміщується позицією усвідомленості. Тоді результат стає максимально продуктивним.
Також важливо пам'ятати про ресурс батьків. Коли є виснаження, страх і розгубленість — дуже складно приймати ясні рішення. Тому іноді перший крок — це підтримка самих батьків. Розмова зі спеціалістом, психологом або людьми, які вже проходили подібний шлях, може допомогти зібратися з силами і побачити ситуацію більш ясно. Інколи батькам доводиться приймати важливі рішення навіть тоді, коли не всі близькі їх підтримують. Але саме батьки несуть головну відповідальність за дитину і її майбутнє. Тому іноді потрібно мати внутрішню опору і сміливість діяти, навіть якщо навколо звучать слова «не вигадуйте» або «переросте». Дуже важливо зрозуміти: назвати проблему — не означає поставити на дитині хрест. Навпаки, це означає відкрити двері до допомоги. Діагноз або висновок спеціаліста — це не ярлик на все життя, а орієнтир, який допомагає зрозуміти, як саме підтримати дитину і що для неї буде найкращим шляхом розвитку. Насправді ж діагноз — це не вирок, а лише орієнтир для того, щоб зрозуміти, яку саме допомогу дитині потрібно надати. Визнання проблеми — це не поразка батьків. Це початок шляху, на якому родина може стати для дитини найбільшою підтримкою і опорою. Тож ми — вихователі і спеціалісти — відкриті до співпраці. Справжні майстри своєї справи не оцінюють і не засуджують. Вони перебувають у позиції прийняття. Вони намагаються допомогти, йдуть назустріч, взаємодіють. І разом із батьками можуть стати командою на шляху до своєї дитини і її справжніх потреб. Дуже важливо пам'ятати: дитина не робить щось «на зло» і не «спеціально». Найчастіше її поведінка — це спосіб показати, що їй складно. Що вона не справляється, не розуміє, не може інакше. І коли дорослі починають дивитися на поведінку дитини не через призму «вона погано поводиться», а через питання «що з нею відбувається і як їй допомогти», тоді з'являється зовсім інший рівень розуміння. Дуже багато дітей з особливими потребами мають величезний потенціал. Іноді їм просто потрібен інший підхід, інший темп, інша система підтримки. І коли поруч є дорослі, які бачать не тільки проблему, а й можливості дитини, розвиток починає відбуватися зовсім по-іншому. Найкращі результати завжди з'являються там, де є команда: батьки, вихователі і спеціалісти. Коли всі дивляться в одному напрямку, підтримують один одного і працюють разом. У таких випадках дитина відчуває стабільність і безпеку, а це одна з найважливіших умов для розвитку. Не зволікайте. Не втрачайте час. Чим раніше дитина отримує підтримку та корекцію, тим більше шансів на гармонійний розвиток і адаптацію у житті. Любов до дитини — це не тільки ніжність і турбота. Іноді любов — це сміливість побачити те, що боляче бачити. І зробити все можливе, щоб допомогти своїй дитині жити більш повним життям. Дитині не потрібні ідеальні батьки. Таких не існує! Дитині потрібні батьки, які готові бачити, чути і діяти. Нехай ситуації вирішуються найкращим способом. Нехай діти будуть здорові на всіх рівнях настільки, наскільки це можливо. Автор тексту: Сапко Ведана (Тетяна) Для приватний «Дитячий садочок - Золотий місточок»
